Марина та Сергій Дяченки «Ключ від королівства»

        Відгук на книгу Марини та Сергія Дяченків «Ключ від королівства» Краснянської Єлизавети, учениці 6-А класу Херсонського загальноосвітнього навчально-виховного комплексу № 48.  

       Я мрію бути дизайнером або балериною, тому весь мій вільний час  приділяю танцям, співам, вишиванню та шиттю. І у цій круговерті, я не забуваю про читання. Можливо бібліотекарі не бачать в мені найкращого читача, та й книжки вибираю за своїм смаком, та головне – читаю, це допомагає мені уявляти, фантазувати, навіть, якщо книга вже є за жанром фентезі. Здогадалися, так, я хочу поділитися своїми враженнями від читання книги Марії та Сергія Дяченків «Ключ від королівства». Головна героїня нагадує мене: вона також низенька, кучерява, не любить сварок, вірить у казку. Мене звуть Ліза, а її Ліна, та це не головне. Я також зможу допомогти Оберону знайти королівство, бути такою, якою він бачив Ліну Лапіну: «Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а солдат. Помічник, від якого одного чудового дня залежатиме доля Королівства. Бойовий маг, якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось ким я тебе бачу…»  Потрапити в Королівство легко. Піти мандрувати дорогами, захищаючи себе й супутників від небезпек, – просто. Повернутися додому – лише один крок. Як Ліна, я не лише опаную нові для себе чарівні знання, а й навчуся відрізняти правду від брехні, облуду від істини, справжню дружбу від підступу ворогів. Я вірю, що можу стати магом доріг. До речі, таких книжок багато, де герої йдуть, зустрічаючи на своєму шляху купу проблем. Вони ростуть, розвиваючи свої магічні здібності і силу духу, як змінилася Ліна. А можливо, вона й була такою, не даремно до неї звернувся Оберон, бо бачив, як вона заспокоїла жінку, не злякалася й десятикласниць, хоча їй тільки 13.   

    Цю книгу прочитала , за моєю порадою, мама. Вона каже, що героїня могла би бути її віку, бо в такій ситуації вік не має значення, пригоди у паралельному світі приваблюють любителів жанру фентезі. Та головне – зрозуміти, часом лише один крок відокремлює зраду від помилки, вірність від боягузтва, стриманість від байдужості, а сумнів від заздрості.  «Який крок зробиш ти?» - спитала мама. Відповідь готова, але не буду поспішати, треба ще себе перевірити. А ви бажаєте знайти відповідь, тоді читайте книгу  і повторюйте разом  з Гарольдом:  «Зло не має влади!»

Л.В. Марченко «Клятве остались верны»

    Відгук на книгу Л.В. Марченка  «Клятве остались верны» у формі листа до подруги від Гасимової Аміни, учениці 7-А класу Херсонського загальноосвітнього навчально-виховного комплексу № 48.  

      Привіт, Настюша! Пробач, пропускаю форми ввічливості і починаю з головного. Дякую за пораду: прочитати збірку « Мама по скайпу».  Найбільше сподобалось оповідання Галини Малик «Славка». Дуже шкода маму Славки та й хлопця. Ти права, чому дорослі не розуміють, що вони нам потрібні саме зараз. Піп, однокласник та його батько-пліткар – низькі люди, які існували у всі часи, із-за них гинуть чудові особистості. Ця тема є і в моїй книзі, якою хочу з тобою поділитися. Федя Казанчиков, Іван Костріжев, Бєлий, начальник яхтклуба, - герої книги без честі і совісті, яким противопоставлені юні підпільники з Карантинного острову, чиї імена пам’ятають навіть сьогодні, через 75 років після визволення Херсону. Бабенко Сергій, Бородін Анатолій, Дєєв Мишко, Єремєнко Мишко, Запорожчук Анатолій, Запорожчук Андрій, Запорожчук Федько, Падалко Сашко, Рубльов Яшко, Рубльов Сашко, Теленга Сашко, Тендітний Анатолій, Чернявський Леонід, Чернявський Петро – їх прізвища на гранітній плиті і в моєму серці залишаться назавжди як герої документально-художнього роману «Клятве остались верны» Леоніда Марченка. Хлопці - наші однолітки, вони дали клятву заважати фашистам жити на Херсонській землі. Спочатку робили шкоду по дитячому, потім під керівництвом дорослого Бородіна цілеспрямовано, не підставляючи звичайних людей. Тяжко було читати про сестер-близнючок, які загинули тільки через те, що були єврейки. Останні сторінки про катування хлопців, повішання чотирьох та розстріл останніх восьми викликають смуток, але і віру, що треба жити  чесно, люблячи свою країну. Не думай, що книга тяжка для читання, я сприймала її цікаво і легко, не дивлячись на те, що написана вона російською мовою (Давай перекладемо її на українську). Є такі моменти, наче читаєш пригоди, тому що події розвиваються стрімко і захоплюючи, наприклад, викрадання бабусею із гетто дитини або як хлопці на очах у німців  забрали радянський прапор. Велике почуття любові  Сені та острівської амазонки не менш хвилююче. Дуже мені було смішно, коли Сенька міняв знак на перехресті. Дурні фашисти двічі попадалися на гачок хлопця. А як спритно Духа обдурив поліцаїв, викрадаючи важливу пошту. Для мене було новим дізнатися, що Ілля Кулик прекрасно володів німецькою мовою.

Настюша, ти зрозуміла, що книга нашого херсонського письменника, і він не такий відомий, як автори збірки, рекомендованої тобою, але Леонід Володимирович Марченко нагороджений Всеукраїнською премією імені Молодої гвардії і має інші нагороди. Так, ти живеш у Львові, але погодься: хлопці -  сини нашої України, тому про них повинні знати ми, нащадки, бо завдяки їм живемо на цій квітучій землі. Бородін (я про нього згадувала вище) каже: «Действительно, мы же патриоты своего края, своего острова, за свободу которого сейчас ведём борьбу. И как патриоты, мы просто обязаны знать о наших предшественниках…» Ця книга патріотична, її треба читати усім херсонцям і українцям. На канікулах я обов’язково привезу її тобі у дарунок. Моє захоплення цією розповіддю викликало, навіть, бажання скласти вірш:

Буде процвітати ненька- Україна,

Буде багата і щаслива наша країна ,

Доки хлопців з Карантинного пам’ятаємо,

Ці істини, навіть, ми, діти, знаємо!

Слава Україні! Героям слава! До зустрічі. Відповіді не чекаю, маю надію побачитись зовсім скоро.  Аміна.